"Безумовний
класик, чиї твори давно увійшли до навчальних програм, стали піснями,
символами, мемами й оточили нас з усіх боків.
Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, гостра, як бритва, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору. Усе це – про Ліну Костенко" (Анна Шестак, для УП)
Юрій Андрухович:
Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона – і ніхто
інший – прищепила сотням тисяч українців непохитну впевненість у тому, що
цензура – це зло і злочин, самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала
цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості,
а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова "незалежність", "гідність" і "свобода" в українській мові існують не просто так.
Про неї циркулювали десятки історій – про її зухвалі репліки,
бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії і
з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених. Тому вона, хоч
і вся з історій, узагалі не належить історії, а швидше навпаки – майбутньому.
Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди
безпомилкові: "Ми є тому, що нас не може бути".
(Андрухович Ю.
Абсолютний слух / Юрій Андрухович // Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і
вічних: матеріали круглого столу. – X., 2005. – С. 94–95)
Євген Гуцало:
Безперечно: і творчість Ліни Костенко, й сама її людська
особистість, що постає з її творчості, неминуче потребують осмислення як у
контексті сьогоднішньої літератури, так і в контексті української духовності –
в минулому і в майбутньому, так і в контексті історії українського народу на
такому його невичерпно трагедійному терені.
Ліна Костенко – глибоко сучасна, глибоко українська поетеса,
та навдивовижу це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає бути відкритою,
як у космос української, так і в космос історії інших народів, у космос загальнолюдської
історії; і та історія в неї – не скам'янілі чи спорохнявілі релікти, а живе
дійство, яке начебто продовжує звершуватися й сьогодні, все ще перебуває в творчому
світі, й так само часто певна подія нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером
виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а пропонується в єдиному
потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного…
(Гуцало Є. [Вступне слово до поезії Ліни
Костенко] / Євген Гуцало // Золотий гомін. Українська література : хрестоматія
для 11 кл. серед. шк. / Євген Гуцало – К., 1995. – С. 509–510).
Іван Дзюба:
Докладної біографії її ще не написано. Розповідати про себе
не любить. І справді – її життєпис у її Слові. А слово це – невід'ємна частина
історії України, її культури, її персоналітету. Вже більш як півстоліття. Це
слово відлунювало в серцях тисяч читачів. Його ждали. По ньому звіряли людську
гідність. У ньому знаходили відгук своїх тривог і покріплення своїй вірі в
Україну та своїм надіям на її краще буття. І навіть коли воно мовчало – то було
промовисте мовчання. Моє покоління знало і любило багатьох поетів. Знає і
любить. Однак Ліна Костенко – це той "білий голос висоти", який і в цьому
многозвучному оркестрі чутний особливо – ось уже шостий десяток літ.
(Дзюба І. Є поети
для епох / Іван Дзюба. – К., 2011. – С. 5).
